Зовнішній вигляд козака

Козак під Хотином (1621 рік). Основа для реконструкції - малюнок з герба Війська Запорозького Низового - гравюри з поетичного твору Касіяна Саковича "Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного гетьмана війська його королівської милості Запорозького". 

Шапка підбита хутром, такий спосіб її носіння фіксується на зображеннях та козацьких печатках. Поверх сукняного жупана - угорська манта, або катанка; петлиці з тканої тасьми; на ногах чоботи; через плече на шкіряному паску висить натруска з дрібним запальним  порохом та металевим ключем до мушкета з колісним замком, який козак тримає на плечі. На поясі з правого боку - гаманець, мішечок з кулями, порохівниця, з лівого боку шабля угорського типу.

Спеціальна характеристика козаків тут явно не потрібна. Перед нами козак добре вдягнутий, це не представник козацької сіроми чи загальних мас запорожців, можливо реєстровець чи козак з оточення самого гетьмана. Він уособлює ідеальний образ козака - такого якого зображено на гербі Війська Запорізького або на гравюрі з „В?рш? на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного”. Добре вдягнутий і озброєний, готовий до бою з ворогами вітчизни, як сказано в вірші тих часів:

Ґды мензства запорозцов кролеве дознали,

Теды за герб такого им рыцера дали.

Который ото готов ойчизн? служити,

За волность є? и свой живот положити.

И якъ треба землею албо тыж водою —

Вшеляко он способный и прудкій до бою 

Побратимство у козаків

Приблизно з початку XVI ст. серед козаків, особливо серед січовиків-запорожців, у великій шані стає побратимство.
Кожен козак, нехтуючи небезпекою, намагався захопити у полон заможного турка або татарина, щоб при нагоді виміняти його на свого земляка, який знаходився у неволі. Визволений бранець ставав названим братом, тобто побратимом. Вони разом співали козацькі пісні та веселилися.Іноді ставало так, що січовики викуповували товаришів, віддаючи бусурманам усе, що вдалося зібрати за багато років. Бувало, що у козака було кілька побратимів.
Зв'язок між побратимами був дуже міцний. Кожний вважав своїм обов'язком турбуватися за долю названого брата.Народні оповідання донесли до нашого часу багато свідчень про те, як побратими, не вагаючись, віддавали своє життя один за одного. Якщо хтось з побратимів потрапляв у полон, козак, який залишився на волі, робив усе можливе, аби повернути його. Траплялось, що, не маючи можливості викупити або обміняти побратима, вільний сам йшов на каторгу замість нього.Кожний бусурманин радо погоджувався на такий обмін. Бо корисніше було мати свіжого дужого чоловіка замість кволого, знесиленого невільницьким життям та працею бранця.Бувало й таке, що визволений побратим, поживши кілька років вільним життям на Січі, знову вертався в неволю, щоб там заступити свого вірного товариша.На знак побратимства запорожці обмінювалися хрестами і все в них ставало спільним. У походах вони, бувало, не з'їдять один без одного шматка хліба, а в боях завжди билися поруч. Якщо ж одного з побратимів зрадливо вбивали, то інший завжди намагався помститися за нього.
Побратимство надавало запорожцям великої сили.Це одна з таємничих причин непереможності й сили козаків й того, що ворогу завжди було важко захоплювати січовиків у полон

Перші згадки про Українське Козацтво

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році[11]. У 14 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови та в додаток грецького збірника житій святих.[11] На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу — люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів, розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії. Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі засоби для існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання, рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць — нападали на панські маєтки, купецькі каравани. Джерела свідчать, що в умовах розпаду Золотої Орди, підсилення Кримської і Ногайської Орд, які складалися переважно з мусульман і не враховували інтереси християнських воїнів монгольського війська, останні невеликими загонами уходили зі служби, подалі від великих міст, в українські і волжські степи. Серед них було чимало нащадків воїнів дружин тих південноруських і половецьких князівських родів (напр. вищезгадані бродники і берладники), які приєдналися до військ Степової Імперії у XIII-XIV ст. Зокрема нащадком відомого половецького роду Кият був темник Мамай, який воював з Дмитром Донським і був у конфлікті з кримськими ханами і нащадки якого стали першими козацькими отаманами, старостами черкаськими. Перші письмові згадки про козаків, що з'явилися на порогах Дніпра, припадають на кінець 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі. Так - 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князяБогдана Глинського, Чингізіда і нащадка Мамая. Достеменно відомо, найперші згадки про українське козацтво з`явилися в Західній Європі на рубежі XV-XVI ст. Одна з таких писемних згадок про козаків зустрічається в генуезькій хроніці за 1474 рік. За свідченням тогочасних літописців перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.